Останнім часом на одеських афішах все частіше стало з’являтися це ім’я – Олександр Камєнний. І одесити вже всерйоз заговорили про нового барда…   

Ми познайомилися п’ять років тому, після його першого сольного концерту в клубі  судноремонтного  заводу. Тоді ж з’явилася  і перша публікація про Камєнного – невелика зарисовка з багатозначною назвою «Право на пісню». У той час йому доводилося захищати це право, дане талантом, ціною багатьох втрат… Що ж тепер? Як склалася його доля? З цього почалася наша друга  розмова через п’ять років…

– Ти виступаєш все частіше, недавні концерти у Палаці моряків були вже платними. Чи не значить все це , що ти перейшов у професіонали?

– Сподіваюся, що ні, хоча з попередньою роботою тепер я розлучився. Справа в тому, що я хотів  би як можна довше зберегти свободу вибору, співати тоді, коли я захочу і де хочу,  а не заздалегідь затвердженому плану. Я не хочу  та, мабуть і не зможу ніколи працювати співаком. Тому я й не зараховую себе до професіоналів. Інша справа – робота над піснею, рівень  виконання. В цьому, зрозуміло, слід  виходити на професійні висоти, оскільки я з’являюся на сцені , розмовляю з глядачем, а він не мириться з дилетантством у такому специфічному жанрі, як авторська пісня. Адже завжди є з чим порівняти.

– До речі, про жанр. Тобі зараз, після участі у телевізійному фестивалі молодіжної пісні, більш ясна  ситуація з цим жанром у нашому місті.

– Так, і на мій погляд, вона не така вже й сприятлива. В першу чергу, по відношенню до авторської пісні. Вона так і називається, тому що повинна буди повністю створена автором. Але я помітив, що це не всі розуміють, нерідко сюди відносять і виконавців і творців музики або текстів. Ця плутанина характерна і для клубів самодіяльної пісні.

– Касети із записами твоїх пісень ходять по руках, потрапляють в інші міста, на твоїх концертах аншлаг. Це – популярність. Як ти сам сприяєш її?

– Якщо мова йде про захоплення славою, то я його поки не відчуваю. Задоволення приносять якісь окремі концерти або виступи. До  таких можу віднести перший концерт у клубі СРЗ, потім – виступ на відкритті Будинку кіно, на фестивалі «Одеська альтернатива», у Будинку актора, перший платний концерт у Палаці культури моряків. Це – якісь віхи чи що, а між ними ніби порожнеча… Взагалі, я виступаю не так вже й часто. Кожен  концерт потребує величезної віддачі, після нього я якийсь час не можу писати, а в кінцевому підсумку саме це для мене головне.

– І все ж: як ти ставишся до слухачів?

– З великим інтересом. Ми вивчаємо один одного. Я, наприклад, суджу про нього не лише за реакцією на пісні, але й по записках, яких завжди багато. Мене радує те, що загальний тон їх поблажливий. Мені задають найрізноманітніші питання, які часом не стосуються музики. Я розумію, що люди  хочуть знати і моє ставлення до подій, котрі відбуваються у країні, і взагалі з’ясувати собі мою громадську позицію.

– І що ж з’ясовують? 

– Справа в тому, що  Одеса – місто відносно невелике. Багато хто знає, що те, що я співаю зараз, я співав до перебудови та гласності. Наприклад, пісні про тридцять сьомий рік та інші. Деяким вони дуже не подобалися. А тепер ось ці деякі аплодують разом з усіма, хоч і сумніваються, що ставлення їх змінилося.

– Питання майже традиційне: як ти ставишся до молоді та її захоплення роком?

– Якось мене запросили взяти участь у диспуті під назвою «Чи легко бути молодим?». Щось не склалося, але коли я думав про спір, котрий мав відбутися, то задав собі інше питання: а чи легко бути старим? А хворим? Чи легко на перевалі з глухим відчаєм зізнатися собі, що ти – невдаха? Так, молодим бути легко, тому що всі трагедії юності – швидкоплинні, а попереду – життя, велике і сповнене надій. А «метал» й інше – це скороминуще. Зовсім недавно мій сімнадцятирічний син, а, до речі, їх у мене троє, теж захоплювався «металом», а тепер вже сам з іронією поглядає на купи ланцюгів, які розкидані по всьому дому. Я не умовляв його, лише зауважив одного разу, що справжня музика не потребує якої б то не було зовнішньої атрибутики. Ну, а якщо все-таки вибирати, то мені ближче хлопці з клубу воїнів-інтернаціоналістів «Прометей», почесним членом якого я є. Причому, я не пишу на афганську тему, тому не пишу про те, чого не знаю і не відчув сам. Для мене дуже почесно, що мої пісні ці хлопці сприймають, як свої.

– Ще одне традиційне запитання: над чим працюєш?

– Зараз у мене в роботі близько сорока тем. Одночасно я роблю спроби написати повість про міліцію, про ту міліцію, котру я знаю, тому що тринадцять років працював у карному розшуку. В кіно і в літературі не так вже й багато чесних розповідей про міліцію: «Мій друг Іван Лапшин», «Місце зустрічі…» Ось, мабуть, і все. Відверто кажучи, я б усім творцям фільмів типу «Знатоків» дав би років по 10 за спотворення дійсності. Нема в житті такої рафінованої міліції. Є важка, виснажуючи робота, яка далеко не завжди приносить результат. Я не дивуюся, чому мої колишні товариші по службі, котрі виявляють щирий інтерес до мене в новому амплуа, не просять написати пісню про міліцію. Я сподіваюсь, що поверну свій борг цій професії, якою я продовжую пишатися. Поверну правдою про неї.

– Що ти, як бард, можеш сказати про інших?

– Я не люблю це слово, воно сповите атмосферою іншого часу і асоціюється у мене з чимось стародавнім, з якимось епосом, сагами і т. ін. Зараз інший час й інші ритми. Тривалий період я взагалі не був знайомий з виконавцями авторської пісні. До армії слухав лише Висоцького, та й то в жахливому запису. В армії було не до пісень. Після неї – школа міліції, робота. Вперше Висоцького я по-справжньому почув лише після його смерті. Сьогодні можу сказати так: розумію, відчуваю, бачу певну схожість в осяганні ним і мною якихось речей, і не боюся визнати це. Навіть у деяких звичках, про котрі дізнався, читаючи про Висоцького. Що ж до інших… Сприймаю жіночу, у доброму розумінні цього слова, поезію Вероніки Доліної, акварельну лірику Дольського, люблю Вертинського, хоча багато хто вважає його старомодним. Що ж стосується Олександра Розенбаума, то тут ось яка справа. Хай зі мною не погодяться, але це – моя точка зору. Офіційна культура, давши маху з Висоцьким, зрозуміла, що потрібен, так би мовити, новий державний бард. Вибір пав на Розенбаума, причому не зайвою виявилася і його минула скандальна популярність, набута на «одеських» піснях. Тепер ленінградці несуть його ім’я  на прапорах своєї музичної культури.

– І, незважаючи на це, ти їдеш до Ленінграда?

– Одержав запрошення виступити в Будинку актора. Їду, чесно зізнатися, як на бій, відстоювати своє право на звання барда. До речі, вперше буду співати за межами свого міста. Якщо не програю, ризикну відповісти на запрошення виступити в столиці. Відповідальність велика – представляю рідне місто. Можливо, там не виникне смішних ситуацій на зразок тієї, яка трапилася після мого виступу у Будинку автора, коли молода глядачка ніяк не могла повірити, що я приїхав не з Москви.

– Про що будуть твої майбутні пісні?

– Все про те ж саме, про наше життя. Зараз дихати і писати стало легше і приємніше. Колись мені радили не виступати зі сцени, співати, якщо вже сильно захочеться, у вузькому колі, вбачаючи в тому, про що я співав і співаю зараз, загрозу громадській свідомості. Але слухачі говорять мені зараз про інше – вони розуміють і відчувають все правильно. Я був і залишаюсь, за своїми переконаннями комуністом і ніякої іншої ідеології не визнаю. Я говорю про те, що наказує мені обов’язок совісті і сподіваюсь, що люди мені вірять.

Інтерв’ю вела
Г. ПОЛОНСЬКА
Газета «Комсомольська іскра» від 10.03.1988 р.